Три родини ліцеїста ЗАХАРА БІЛОЦЬКОГО

Три родини ліцеїста ЗАХАРА БІЛОЦЬКОГО

Юлія ЛІВІНСЬКА

“Крутянець” старший віце сержант Захар Білоцький навчання у “Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут» поєднує із справжнім вишколом на Сході України, отримуючи безцінний досвід та знання від  бойових офіцерів.

 

День добігав кінця. Люди, занурені у клопоти, поспішали у своїх справах. Містом рухався невпинний потік громадського транспорту. Залізничний вокзал міста Лева “жив” у своєму звичному ритмі із емоціями зустрічей та прощань.

Холодним пероном неспішно впевнено прямував стрункий високий юнак у військовій формі, який аж ніяк не вписувався в атмосферу загального поспіху, яка зазвичай панує на вокзалах. Ще здалеку було помітно, він прийшов заздалегідь, а не добігав в останні хвилини перед відправкою потягу.

– Поглянь, хто йде, – вигукнула тендітна провідниця Оленка, звертаючись до свого колеги Михайла.

– Та ж то твій Захар,  – посміхнувся Михайло, – знову видно на “бойову вахту”. Оце ж йому вдома не сидиться на канікулах, знайшов собі розвагу!

– Та що ти в цьому розумієш, сам там не був ніколи, то й мовчи, а за такою молоддю майбутнє! – спішно відповіла йому Олена, щоб юнак не почув буркотіння провідника.

– Привіт, юначе, рада тебе бачити! Як ти, як батьки?!

– Дякую, живі – здорові, – Оце закінчив домашні справи, допоміг матері, тепер черга батькові, коротко відповів Захар, заходячи до плацкартного вагону.

– Та що він там “допомагає”, з недовірою мовив Михайло, проводжаючи поглядом юнака у військовому однострої. – Малий ще!

– Та цить уже, ввечері розповім, раз такий цікавий, не вперше бачу в моєму вагоні, дорога далека, їхати майже добу, – мовила провідниця, перевіряючи перевізні документи наступного пасажира.

Гігантський диск сонця поступово набув яскраво-помаранчевого кольору, став більшим, поволі спускався до землі. Сонце підсвічувало обрій неба жовтогарячим світлом. Невдовзі на землю впали сутінки. “Догорів” черговий день. Поволі разом із темрявою спускався на землю і нічний холод. Природа завмерла, лишень потяг стиха відстукував колесами кілометри довгого шляху.

Михайло завершив свої справи та поспішав до купе кондукторів, де на нього чекала Олена з розповіддю про загадкового юнака, у якого допомога рідним переважає жагу юнацьких розваг. Та не деінде, а у зоні війни на Сході.

– Слухай, я спочатку дивувалася куди він прямує і чому у військовій формі. Досить юний для солдата і навряд чи добровольцем на фронт. Не сміла питати, дуже суворий в нього погляд. Пригледілась, на рукаві наліпка із надписом “Львівський ліцей імені Героїв Крут”. “Погуглила”, виявляється є така військова школа у Львові. Там вчаться ті, хто мріє стати офіцером.

– Виявляється, він часто їздить у напрямку Сходу, подруги казали, зазвичай на період канікул. Марічка ще років п’ять тому помітила у вагоні “Львів – Лисичанськ”, на вигляд дванадцятирічного хлопця, який їхав разом з батьком –  офіцером, жваво розпитуючи про зброю та про те, як правильно цілитися. Ще тоді вона здивувалась, навіщо це йому, замалий, як і ти кажеш. Вони майже всю дорогу гомоніли про нічні чергування, хлопець з цікавістю розпитував у батька як люди можуть декілька діб поспіль без сну і в постійній напрузі. Напевно, ще тоді у нього виникла думка про те, що він теж може чимось допомогти. Вона й тоді казала мені:” Цей хлопець точно стане офіцером. І найкращим!”.

– Я все таки не розумію, це ж не розважальна прогулянка. Чи можна туди дітям? – з недовірою мовив Михайло.

– Наскільки я розумію, він не був на передовій. Роботи вистачає на другій і на третій лінії, – відповіла провідниця Олена.

– А ти, я бачу, знавець, – посміхнувся Михайло.

– Наслухалась уже за ці роки, та й керунок у нашого поїзда особливий, важкий… Військові кажуть, що зайвих рук там не буває. За їхніми словами, Захар допомагав черговим їдальні складати продовольство для тих, хто на бойових постах. Зброю чистив і навіть техніку військову ремонтував. Адже бувають ситуації, коли будь яка поміч на вагу золота. Напевно, він теж хоче бути як вони – справжнім захисником. Видно, що це не тимчасове захоплення у хлопця.

Колеса мірно продовжували відстукувати чергові кілометри майже тисячного шляху у напрямку Львів – Лисичанськ.

– Звідки ти про це все знаєш, – дивувався Михайло, – невже від Захара?

– Та ти що!! З нього й слова не витягнеш. Це мені розповідали військові, які їздять у цьому керунку до рідних. Він ніколи не хизується, завжди їде мовчки. Хіба щось читає собі, сидячи біля вікна. Якось побачила, коли приносила чай, якісь незрозумілі мені формули. Одного разу він ділився із другом у телефонній розмові, як змагався з курсантом – майбутнім артилеристом, який проходив стажування на тому ж полігоні, де підрозділ батька Захара готувався до чергової ротації на Схід. Це був імпровізований поєдинок на приладі управління вогнем, на якому наносять командно – спостережні пункти, вогневі позиції та цілі. Так от, наш Захар виконав завдання набагато швидше і правильніше, очевидно це його наші хлопці на Сході навчили, – з гордістю мовила провідниця Олена.

– Ще пам’ятаю, як він тоді другу сказав: ” Світом керують знання, а не зв’язки і гроші”.

– А якось, коли він їхав назад до Львова, помітила сажу у нього за вухом. Розговорилися, розповів, що тепер він майже справжній артилерист, бо пройшов “посвяту”. Таким стане лише тоді, коли вивчиться на артилериста і отримає лейтенантські погони. А ритуал посвячення в “боги війни” дуже цікавий: після першого пострілу з гармати командир подає гільзу військовослужбовцю, він вдихає з неї порох, а потім сажею з цієї гільзи йому вимащують обличчя.  «Посвячую тебе в артилеристи, – каже командир».

– Після того, як кілька разів попадав на мій рейс, подружилися, Захар почав мені довіряти, ми часто говорили про його навчання у військовому ліцеї. Каже, відколи себе пам’ятає, хотів стати офіцером, як батько. Тому й навчається там, де справжня школа життя. І вибирав цей ліцей самостійно, бо він один з найкращих.

Зараз Захар навчається на випускному, третьому курсі, планує вступати до військової академії, що у Львові, і хоче стати артилеристом. Відчувається, що для нього це вибір на все життя.

Від Захара Олена дізналась, що не любить хлопець пустих балачок, для нього важливо не так слово, як діло, цінує юнак справедливість і чесність в друзях. Свій вільний час проводить не тільки з однолітками чи у гаджетах, а допомагаючи мамі. Розповідає, що вдома роботи вистачає. Батько ж далеко, приїздить не часто. Старші сестри мають свої сім’ї та Захар всю чоловічу роботу виконує вдома сам, вважає, що він відповідальний за маму, стареньких бабусь, які потребують догляду, затишок у родинному помешканні. А на канікулах їздить на Схід або на військовий полігон, де разом із підлеглими батька проходить вишкіл та гарт. Коли хлопці їдуть на полігон, Захар має завдання допомагати завантажувати військову техніку на залізничні платформи. У вільний час – навчається. Досвідчені артилеристи діляться з ним своїм безцінним досвідом.

Цікаво було Захару брати участь у зоні ООС (операції об’єднаних сил) у облаштуванні спортивних майданчиків із імпровізованими гирями, зробленими з підручних матеріалів, із справжніми штангами, турніками і брусами.

Із захопленням розповідав юнак Олені про проведення на Сході військово-патріотичної гри “Джура”. З приємністю відзначив Захар, що всі команди використовували у своїх виступах українську мову. До речі, одна із команд мала назву “Герої Крут”. Незабутнім для хлопця було враження від зйомок цих змагань із так званого “фантома” (квадрокоптер). Приємно також було дарувати дітям, учасникам змагань, смачні подарунки.

“Фантомом” Захар вміє керувати сам. Каже, що цікавіше було б, якби це був професійний безпілотник. “Для цілей, які потрібно уразити, “фантом” не підходить, оскільки дальність польоту у нього всього 3 км. От якби 9 км – було б краще!”

Після кожної поїздки враження переповнюють юнака. “Одного разу приїздили американські військові. Коли вони залізли до САУшок (Самохідної артилерійської установки), дуже здивувалися, як ми на ній бій ведемо, адже там потрібно все наводити вручну, та й техніка значно застаріла”, – ділився своїми спостереженнями з Оленою юнак.

Досить швидко настала суцільна темрява, в небі спалахнули перші зірки, захолов недопитий чай у склянці кондуктора Михайла. Не хотілося ані вмикати світло, ані допивати чай. Роїлися думки у голові… Розповідь Олени тривала.

– Не дарма кажуть, що обличчя – дзеркало людської душі, продовжувала думку провідниця Оленка. Привітне та відкрите обличчя Захара випромінює доброзичливість та спокій. На вигляд він звичайний сімнадцятирічний хлопець, а після розмови складається враження, що за плечима у юнака неабиякий досвід та життєва мудрість.

– Я бачила, як він змінюється, коли розповідає про людську несправедливість та зухвалість, як світліють його очі та випромінюють радість, коли згадує про своїх товаришів у військовому ліцеї.

“У мене не одна родина, а цілих три. Перша – батьківська, друга – у військовому ліцеї, а третя –  на Сході. Часто у розмовах із ліцеїстами доводилось переконувати їх, після чого вони докорінно змінювали свою точку зору. Це стосувалось не тільки питань навчання та побуту, а й вибору професії. Багато “крутянців”, які ще вагалися ким бути після закінчення ліцею, після бесід із Захаром обирали військову ниву.

– Захар БІЛОЦЬКИЙ – старший віце сержант, заступник командира взводу. Він розповідав, що хлопці його слухаються і поважають. А він, як справжній командир, завжди дослухається до їхньої думки і відстоює інтереси своїх підлеглих. Напевно таким має бути офіцер, додала жінка.

Монотонний стукіт коліс потяга продовжував відлік нового шляху. Світанок потроху “проганяв” ніч.

Вдень, провівши усіх пасажирів, разом з якими вийшов і Захар, провідник Михайло помітив на пероні чоловіка у військовому однострої.

“Натруджені роботящі руки та добрі очі. Міцний, як гора”, – подумав Михайло і йому чомусь відразу здалося, що це батько Захара. Внутрішнє відчуття не зрадило. Несподівано для себе він швидко підійшов до сивочолого вусаня і міцно потис йому руку: “Я пишаюсь Вашим сином! Він справжній! Таких як він у нашому житті один на мільйон!”

Поважний майор спочатку розгубився, а потім з гордістю мовив: “Він змалку такий, моя опора і надія!”

Провідниця Олена, яка спостерігала за чоловіками та юнаком біля вагону потяга Львів – Лисичанськ, розчулено крадькома витирала очі.

– Ой, хоч би мої шибеники такими як Захар стали, а то одні телефони у голові, – зітхнула Оленка.

– А ти їх до того ж ліцею віддай. Як він називається? Героїв Крут?- підказав Михайло.

– Мій старшенький Сашко вже там навчається. На першому курсі, – з гордістю усміхнулась жінка, – Захар порадив. І ти знаєш, мій малий так змінився на краще, хоч всього кілька місяців пройшло. Офіцером мріє стати. Артилеристом!

Михайло та Олена ще довго не могли відвести очей від постатей Батька і Сина, які віддалялись від потяга. Кожен думав про своє…

#крутянці